Летичів (польською мовою Latychỏw) літературно відомий завдяки Генріку Сенкевичу та його трилогії, а також завдяки подорожам і деяким творам Шевченка, Толстого і Оноре де Бальзака. Невеличкі фонетичні та абеткові відмінності у назвах, зазначені вище, лише свідоцтво (того ж самого порядку малості) відмінностей у національних ідентичностях: українській та польській[2]. І nic węncej[3].
Хоча Летичів заснували і не ми, й не вони: Летичів заснували працелюбні литовці, за що їм окрема людська подяка. Заснували місто того самого року (1362), коли, за переказами істориків, Ольгерд, великий князь литовський, жмудський і русинський, чи не вперше начистив пику не менш легендарному ординському хану Мамаю, десь поблизу від наших Синіх Вод. Ці літописні Сині Води з того часу шукають по всій Україні з таким самим успіхом, що й славнозвісне Куликове Поле, де знов таки за переказами, московський князь Дмитро, залив сала за шкіру все тому ж невдасі Мамаю (або ж «vice versa»?).
Років через сотню містечко вже мало магдебурзьке право, і то отримане не від когось там «августєйшого», а від самого Стефана Баторія[4]. З тих часів містечко було польським, російським, навіть турецьким (декілька років), з 1750 року – з виразним єврейським колоритом, дало притулок і поховало Устима Кармалюка, — але повсякчас перебувало на місті злиття річки Вовк з Південним Бугом.
Чи бачили ви той Південний Буг, такий солідний у Миколаєві, скажімо, десь поблизу від Хмельницького? Курка лапою цей потічок, звісно ж, не загребе, але вбрід переправитися - без проблем… Тепер уявіть собі скільки там того Вовка, на якому стоїть Летичів, де-юре так само як Комсомольск на своєму Амурі, або обидва Франкфурти — цей на Майні, а той — на Одері. Водна гладь, що виблискує ліворуч[5] від траси, — то озера та ставки, де гуляє смачнюча риба…
Праворуч (одесную) від траси Е50 розташований риночок, де цією рибою торгують. Можна, звісно, й купити, але у що та риба перетвориться дорогою, скажімо до Одеси? Хіба що у вашому авто є вбудований холодильник…але то вже хіба не авто, а круїзер арабського шейха… Втім летичівська квасоля – справжня прикраса будь-якого борщу, звареного хоча б і в Африці. Рекомендую.
Кожен турист-початківець, ліпше за десять заповітів, знає правило «краще кілограм у шлункові, аніж пів-кіло на спині». Отож… Поміж шиномонтажною майстернею та заправкою, так само праворуч від траси, улаштувалася кафешка з малозрозумілою назвою «Ні пуха, ні пєра». У тому, мабуть, сенсі, що курей та гусаків, а також інших сучасних нащадків стародавніх птеродактилів, тут не готують і не споживають… Це я так «гіпотезую», хоча особисто, зрозуміло, не перевіряв. Я що, в тім’я битий, аби питати в летичівському кафе «ніжку Буша» з вермішеллю собі на сніданок?
Родину таких, зовні нібито пристойних (тато - в шортах та «гавайці», мама – у сексі-сарафані, діти – з відносно сухими носами і у межах до 90 децибелів…), я побачив за сусіднім столиком. У Летичеві вони замовили, і гірше того – їли, «пєльмєни»… Ви собі уявляєте? Стефан Баторій та інші герої Сенкевича, в труні перевертаються, лише домислюючи собі смак цього виробу автоматизованої лінії хмельницької харчосмакової фабрики… Надалі з приводу національної належності «їдунів пєльмєнєй» особисто у мене не було жодних сумнівів. Москалі. Бо ще Володимир Войнович незаперечно довів, що то окрема нація…
Замовляю собі пристойний «еспресо» і питаюсь у пані на рецепції щодо «рибки». Пані одразу дивляться на мене, як на свою людину, принагідно уїдливо стрільнувши очима на москалів, і кажуть, «що є карасики, є й коропчуки». Смажені навпростець, як також і смажені в сметані. Це на дев’яту ранку, у придорожньому кафе, у містечку[6], трохи більшому ніж на 10 тисяч мешканців…. Життя налагоджується, панове…
Ні, можна було б, якщо забажається, замовити й коропчука — але це вже характеризуватиме вас як людину дещо особливу, відмінну від загалу, таку, прости Господі, що у Божій день до вітру без ліхтаря й не піде… Ну, типу депутата якогось, або там інспектора ДАІ… А ми ж – звичайні, можна сказати навіть пересічні, українці.
Появу смаженого в сметані карася супроводжують ритуальними словами: «Рибка припливла! Смачного!». А далі почалося головне – гурманське свято… До речі, летичівського карася ніколи не принижують гарнірами, якщо ви вже така ненажера, то можете собі на окремій тарілці замовити ностальгічне совкове «пюрє», або гречку… Але моя вам порада, візьміть до карасика, який розмірами приблизно у долоню Кличка-старшого, салатик, який тут невибагливо звуть «овочі». Матимете різані огірочки, з помідорчиками, не покропані «Конфітюром-максі», у первісній єдності з цибулькою, та першоджерельною олією. Те, що «доктор прописав»[7] до карасика.
Єдине що, ось таке: хліб, який в Летичеві вважають чорним, навіть сірим назвати важко, і на смак - теж ніяк… Проте, після того як ретельно обсмоктані кісточки летичівського карася, чого і світлої пам’яті «єгомосць» Стефан Баторій не цурався, дуже хочеться визбирати з тарілки невимовно смачний сметанний соус з цибулькою, адже тут без доброго хліба[8] «ні у тин, ні у ворота». Везіть свій чорний хліб зі скоринкою на таку роботу, не пошкодуєте.
Кажуть люди, що японські самураї мають особливу серед себе когорту тих відчайдухів, хто їв їхню японську рибу, з назвою «фугу». Готувати цю фугу мають право лише сертифіковані кухарі, бо половина екземплярів тої риби отруйна, і кожен самурай пише у нотаріуса заповіт перед тим як сідає за суші з цієї рибки[9].
Браття і сестри, карасеїди та караселюби! До вас звертаюсь я, друзі мої, бо смак летичевського карася можна обговорювати лише з тими, хто його їв[10]. «Нє лєпо лі ни бяшеть, братіє…»[11] заснувати особливий «Орден летичивських карасеїдів»? По-перше, ми нічим не гірші від японців. По-друге, серед наших ще ніхто не вмер, принаймні негайно після акту з’їдання карася. Навпаки, багато хто зрозумів, що «життя налагоджується»…, хоча покращення й відбулося без нас. І нарешті, не «пєльмєни» ж нам їсти, подорожуючи власною країною, де кожен камінчик, річка, або озеро є свідками історії в усіх її проявах, зокрема і в цьому: полтавські галушки, поліські деруни, летичівський карась, львівський пампушок, станіславський бануш, etcetera, etcetera, etcetera[12]… це ж вам не "овсянка , сер!"[13].
Любіть Україну. Вона того варта.
автор: Генадій Чуйко, серпень 2012
------------------------------------------------------------------------------------
[1] Якщо латиною, то “vice versa”
[2] Бо є у Шевченка такий рядок: «Отак то, ляше, друже, брате…». Разом, щоправда, з таким: «За що ми билися з ордами, за що ми різались з ляхами, за що скородили списами московські ребра?». Втім, ніхто ж не стверджує, що наша спільна історія була суцільно безконфліктною… то вже було б відвертим лакуванням.
[3] And no more.
[4] Який, як я особисто підозрюю, теж був не від того, аби скуштувати летичівського карасика… «Homo sum, humani nihil a me alienum puto».
[5] Ошую тобто, якщо їхати з Хмельницького на Вінницю.
[6] З офіційним статусом «селища міського типу», або «смітника» на сленгові…(від української бюрократичної абревіатури - «с.м.т»)
[7] Є у А. Булгакова такий персонаж, здається навіть професор, який не любить пролетаріат, але дуже не дурний попоїсти.
[8] Найкраще за все, як зазначав А. Солженіцин вустами Івана Денисовича, зі скоринкою.
[9] Чого він сідає – то окрема пісня з японського самурайського кодексу честі «бусідо» - «шлях воїна».
[10] Здається, що цитата з М. Жванецького, втім сильно авторизована…
[11] Здається, що і це також цитата зі «Слова о полку Ігоревім»
Комментариев нет:
Отправить комментарий