Тоді вирушаємо на ринок за кавуном. Кавун, який наші стратегічні партнери[2] по-своєму кличуть «арбуз», до справжнього гарбуза має дотичне відношення: так, дальні родичі, сьома вода на киселі…. У нас в Україні гарбуз використовується переважно для годівлі худоби, для піднесення небажаним сватам[3], або для виготовлення сушеного насіння, лущити яке донедавна було світською звичкою у більшості української сільської молоді[4]. І взагалі — українська чомусь не терпить слів, які починаються на літеру «А»: що не пригадається – то обов’язково іноземного походження, запозичене. Втім, і «кавун» - також слово тюркське, але, відверто кажучи, в українцях тюркського стільки ж, як у доброго бродячого собаки блощиць: від оселедця на козацькій голові[5] і до самого слова «козак».
Але «мнейша з тими» історичними коренями, пішли ж бо по кавуна, а не за наукою… На ринкові аж не утовпитися від машин, які привезли кавуни і торгують, хто прямо з кузовів, хто з імпровізованих ослінчиків. Перша справа – обрати правильну машину: краще ту, яка лише розпочала торгівлю[6]. Обрали – підійшли, треба ознайомитися з ситуацією, так би мовити, провести розвідку.
Кавунами торгує пані бальзаківського віку, засмагла і швидка як на око, так і на язик. Доки ви вивчаєте ситуацію, вона проводить НЛП[7] добре відпрацьованими реченнями, які сипле як горохом. Пані скоріше за все «ні сном, ні духом» про НЛП, як про методику, і навіть слів таких не знає, але «хочеш жити - вмій крутитися». Так само пані може не знати етимологію та семантику слова «декольте», але призначення та можливості цього винаходу французьких кутюр’є — у досконалості… «Боже пришиття», яке його наповнює, розмірами та формами нагадує її товар, хіба що викладений більш дбайливо і прикритий ланцюжком з католицьким розп’яттям… Отже, про що ми? А, здається, про кавуни…
На питання, «звідки кавуни», відповідь завжди стандартна: херсонські. Всі українські кавуни — херсонські, так само як всі російські —астраханські.
Якщо ж вимагаєте уточнень, вони так само стандартні: «З Асканії-Нова». Оце вже чиста «деза»[8]. Якби то було , скажімо, страусове яйце – ще туди-сюди, але кавунів в заповіднику не вирощують. До речі, омлет з такого яйця нічим не гірший за звичайний, щоправда доки його приготуєш, то добре виголодаєшся… Професійний допит показав би, що сама пані за кавунами не їздить – це чоловіча робота – отже, Асканія-Нова, це просто херсонський топонім, який добре запам’ятовується. Насправді ці кавуни росли десь поміж Голою Пристанню та Скадовськом, втім, навіть якщо конкретний кавун і розрісся десь на Миколаївщині, чи Одещині, то й звідти до херсонських пісків – дрючком докинути.
Довірте вибрати кавун дитині, яка з вами прийшла на ринок. По-перше, це має велике педагогічне значення[9], по-друге, якщо кавун виявиться гідним, можна буде, нахвалюючи дитину, ненав’язливо згадати і про «чуйне керівництво». У протилежному випадку, можна принаймні зберегти реноме…
Кавун потребує доброго ножа. Байки про те як колись на баштані обходилися без нього, квацаючи кавун об коліно (як варіанти: об голову, кулаком, ребром долоні…), виїдаючи лише серцевину, яка по різному називається в різних регіонах України, «баранчик, «вовк» і таке інше, - здебільшого може й правда, але з виразним присмаком «совка», - цивілізованих білих люди при цьому трохи тіпає… Я в херсонських степових придоріжжях бачив як кавуна ріжуть ще багнетом австрійського зразку часів блаженної пам’яті цісаря Франца-Йосипа, і нормально так ріжуть, скибками. Кавун під ножем видає особливий звук, який ні з чим не сплутати. Стигла «кавунина» не хрюкає, не лускає, і навіть не тріщить, — вона, ось гідне слово, репається під ножем…
Разом з тим, кавун не варто їсти так, як це роблять «в Лондоні, Філадельфії та кращих домах Парижу»[10]. Ні, і такий спосіб споживання в принципі теж можливий: припустимо на дипломатичних заходах, або офіційних фуршетах, або ж під страхом негайного розстрілу… але в звичайних обставинах таке збочення є зрадою національного менталітету і світлої пам’яті про дитинство та юність.
«Кувун!!!» - цей бойовий клич вигукнув бувалий козарлюга на ім’я Тиміш, віком два і пів-року, побачивши те, що принесли на стіл. Червоно-чорний розріз стиглого кавуна, кольорів бойового бандерівського прапору, ні з чим не переплутати навіть у ніжному віці Тимоша. За силою ж почуттів та переконливістю вигук Тимоша залишав далеко позаду жалюгідні потуги Гойко Мітіча[11] та його американських епігонів (ну там, Джона Вейна, Рональда Рейгана, чи ось Кевіна Костнера) з їх псевдо-індіанськими зойками. Мама Тимоша діяла блискавично і безпомилково: вона негайно почала знімати з нього сороченя та штанці…
Власне саме так і треба їсти кавуна по-українськи: якщо й не повністю голяка, то хоча б у максимально «облегшеному вигляді»… Кавун добре їсти хлюпаючи і, вгризаючись в скибку всіма зубами, які ще залишилися в роті, можливо, дещо захлинаючись, і навіть якщо трохи плямкати при цьому, то і це Господь простить[12]… Звідси виникає, що традиційний український спосіб споживання кавуна справа делікатна, почасти інтимна, отже, припустима в родинному колі, або в тісній дружній компанії. І слугує меті укріплення того кола і тої компанії… Тепер спробуйте комусь сказати, що це не є угодна Господу нашому мета.
Подбайте втім про достатню пропускну здатність місць загального користування, бо після традиційного споживання кавуна (себто досхочу) черги туди можуть різко зрости. Це відомий ефект ще з дитинства: струмінь, щоправда тоді був потужніший і піни було, як слід, — не те, що зараз… але то вже зовсім інша історія і кавун тут ні до чого.
Принагідно спитайте себе, чи варто нам, найкращим в світі фахівцям по херсонським кавунам, аж до того інтегруватися в Європу, аби відкинути всі традиції національного споживання заради чізбургера та картоплі фрі з фаст-фуда?
Любіть Україну. Вона того варта.
автор : Генадій Чуйко, серпень 2012
------------------------------------------
[1] В колах біологів та ботаніків існує переконання, що кавун – то ягода, так само як суниця, або малина, і це науково правильно. Серед пересічних побутує думка, що кавун – «фрукта», і це неправильно, але демократично…
[2] Вони ж, за думкою певної частини наших людей, майже рідні брати… хоча в цій родині бувало й буває різне.
[3] Якщо дівка не хоче заміж за хлопця, то його сватам, або йому особисто, підносять гарбуза, але частіше в’яжуть руки рушниками, бо заміж таки хочеться…
[4] Генрик Сенкевич стверджує, ця звичка тягнеться ще від кримських вершників та козацької кінноти: сушене насіння кавунів та гарбузів у спеціальних мішечках було компактною та необтяжливою їжею в походах, яка довго не псувалася. Ну, їжа – не їжа, а голод на ходу перебити — поза сумнівом.
[5] Вважають, що одним з перших цю моду запозичив у половців київський князь Святослав
[6] Здогадайтеся самі з трьох разів, чому саме так.
[7] Нейро-лінгвістичне програмування з метою продати вам якнайбільше
[8] Дезінформація, завідомо неправдиві відомості.
[9] Хто ж дитину цьому навчить, не школа ж?
[10] Там навіть чай п’ють крізь ситечко, про що незабутній Остап Ібрагімович популярно пояснював Елочці та її подрузі Фімі Собак.
[11] Югославський актор, який в НДР-івських фільмах (були ж в Європі і такі дві соціалістичні держави!) зображував різних «чінгачгуків».
[12] Достеменно відомо, що у список семи смертних гріхів плямкання під час споживання кавуна не входить.
Комментариев нет:
Отправить комментарий